Мацюк Любомир Володимирович
Мацюк Любомир Володимирович
солдат
14.05.2002 - 16.09.2024
Любомир Володимирович Мацюк - солдат, сапер 1-го інженерно - саперного відділення інженерно-саперного взводу 1 механізованого батальйону військової частини А0998 24-ї ОМБр.
Любомир Мацюк, позивний «ЛЮБА», народився 14 травня 2002 року в м. Кам’янка-Бузька в люблячій патріотичній родині.
Великим прикладом для наслідування була його бабуся Люба. Вона виросла в родині, де патріотизм і боротьба за незалежність України були не лише словами, а й життєвою позицією. Її батько був зв’язковим УПА, за що радянська влада засудила його і відправила у заслання у Воркуту. Незабаром до нього приєдналася його дружина з маленькою донечкою – майбутньою бабусею Любомира. Ці випробування, через які пройшла родина, залишили глибокий слід у серці бабусі. Вона не тільки ділилася з онуком спогадами про тяжкі часи, а й передавала йому свою любов до України, читала патріотичні книги, навчала історії рідного краю. Все це з раннього дитинства формувало світогляд Любомира та прищеплювало йому непохитну любов до Батьківщини. Саме ці родинні цінності, історії боротьби та стійкість його предків стали основою, на якій виріс майбутній захисник України.
З 2008 року навчався у ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. Івана Франка м.Кам’янка-Бузька. Після 9 класу вступив до Львівського коледжу готельно - туристичного та ресторанного сервісу, по завершенні якого пішов працювати за спеціальністю у кафе в м.Львів. Та працював за фахом недовго, оскільки вважав важливішим стати на захист рідної України.
У свої 19 років Любомир підписав контракт в 24-ту окрему механізовану бригаду і відправився у зону проведення АТО/ООС. Саме там його застала велика війна. Пройшов: Золоте, Лисичанськ, Бахмут, Костянтинівку, Торецьк, Часів Яр, саме пекло боїв… На його руках відходили у вічність побратими, сам зазнавав контузій, поранення, але після кожного лікування знову повертався у бій. Незважаючи на всі жахи війни, Любомир знаходив силу для життя.
В Любомира з’явилась кохана Ганнуся, яка народила йому маленьку донечку Софійку. У нього з’явились нові мрії, нові плани. І найзаповітнішою мрією його було, щоб Софійка жила у вільній Україні, в Україні без війни!
Нажаль, 16 вересня 2024 року, о 6 год ранку, під час виконання бойового завдання в н.п. Оріхово-Василівка Донецької області ворожий дрон-камікадзе обірвав його молоде життя…
Похований на Марсовому полі у Львові. В Любомира Мацюка залишилися батьки, дружина, маленька донька та брат.
Любомиру Мацюку присвоєно орден "Хрест Героя", посмертно.
Зі спогадів батька: «Ще навчаючись в коледжі розказав нам, що в зоні АТО загинув його товариш і що він піде воювати, аби відімстити за нього. Після закінчення, Любомир пішов працювати. Чудовий колектив, робота вдається, зарплата хороша. Все наче добре! Та одного разу приїхав додому сам не свій. Сину, що трапилось, сину, що з настроєм? Тату, ми рятували нашого кухаря, поки їхала швидка. Їй зателефонували, що загинув її син. Мамо, тату, це так страшно! Я йду воювати! За тих хлопців!»
Зі спогадів мами: «24 те лютого... Одні тікають за кордон, інші розгублені, але йдуть на роботу, а у нас одна думка: де наша дитина? Щодня сльози, сльози і молитви. Було, що Любомир по кілька днів, а то й тиждень не виходив на зв'язок. Робили запити в штаб, а нам відповідали, що в поганих списках не числиться, хоча дані ці ще вчорашні... Було, що в Телеграмі побачила паспорт сина і підпис: 200-ий... Пізніше дізналася, що, коли відступали, Любомир заскочив у бліндаж забрати свій ранець, а там сєпари вже були. Ледве втік. Так паспорт потрапив до рук ворога. Було, що Любомир казав: «Мамо, все добре, тримаємося, до всього вже звик, до тої стрілянини, до тих вибухів, після яких півдня нічого не чуєш, лиш не можу звикнути втрачати своїх і розуміти, що ти їм вже нічим не можеш допомогти...» Були поранення... Де не долікувавшись повертався на фронт, бо, як він сказав, я там потрібний хлопцям, нас там мало. Були дзвінки, де Любчик розказував, які у нього хороші батьки і як сильно він нас любить. А я заливалась сльозами, бо усвідомлювала, що це він прощається з життям. Це вже пізніше я дізналася, що вони були в оточенні і шансів залишитися живими у них майже не було. Було різне, за ці три роки пережили багато. Та завжди вірили, що прийде з перемогою. Не сталося... Вічна пам'ять та Шана Герою України»
Додаткові джерела:
