21 вересня одному із засновників гурту “Соколи”, національному співаку Іванові Мацялку виповнилося б 70 років.
Його пісенна самобутня творчість вибрана і відшліфована часом, його епохою. Іван Мацялко був наповнений духом волі та свободи, в які вплетена гірка та волелюбна історія нашого народу, України. Йому вдалося повернути нас до пам’яті, хто ми є і що ми є. “Пісні, як люди, живуть довго, а часом в’януть, як неполивані квіти на підвіконні, вмирають очевидячки. Та є твори, що виражають твоє національне, патріотичне кредо, твою світоглядну сутність. Хіба можуть зійти колись з мого репертуару в забуття пісні про Січове Стрілецтво, про УПА? Ніколи! Не забуваймо, що той історичний драматизм, правда цих пісень усвідомлено пройшли через моє серце, бо ця історія не обминула нашу сім’ю, родину. Невже ми такі байдужі й безсилі, так упали в моралі, в загальнолюдському обов’язку, що не дамо ладу бодай з пам’яттю тих великих людей, що завдяки їхньому життю-подвигу нині маємо і волю, і рідну мову, і право тут бути”, – не раз думки свердликом вглиблювалися у мозок артиста, зрушували голос, що вибухав в його доброму та ранимому українському серці.
“Живи з пам’яттю про своїх попередників, сам пробувай в пам’яті – і незабутим зостанешся в Божій опіці”, – таким був незрадливий життєвий стержень, формула короткої, але надзвичайно плідної земної дороги Івана Мацялка.
Скрипка, Дрогобич, “Верховина”
Народився майбутній співак 21 вересня 1954 року у селі Батятичі, що у колишньому Кам’янка-Бузькому районі Львівщини, тепер Камʼянка-Бузька громада. Він був наймолодшим сином у співочій селянській сім’ї Мацялків. Найстаршому Василеві було 12, а середульшому Михайлові – 8 років. Мама Ганна Михайлівна мала чудовий слух, її голос виділявся тембром і красою у сільському хорі. А батько Олексій Іванович у вільний від роботи час був “лабухом”, грав на кларнеті на весіллях. Чи не вся рідня Мацялків через свої патріотичні настрої була виселена і відбувала покарання у таборах Сибіру. Тож хлопчина виховувався як свідомий і патріотично спрямований українець. У батьківській оселі не замовкала рідна пісня всі, співали те рідне, яке роками вважалося націоналістичним.
Найстаршого з братів Мацялків на все життя звабила техніка, працював у Львові інженером-механіком. А молодші обрали музику. Михайло ще дев’ятилітнім ходив з татом грати на весілля. Саме він і став Іванкові янголом-охоронцем. Вже з роками Івана знатимуть як співака, а ще він був прекрасним скрипалем, адже навчався гри на своєму улюбленому інструменті в районній музичній школі. І свого життя без музики не уявляв.
Потім була армія: вишкіл у Чернівцях і служба сержанта-артилериста у військовій дивізії в Дрогобичі, який став для нього рідним. Не відразу пощастило вступити до вишу, рік провчився в Івано-Франківському педінституті на підготовчому відділенні, а потім мрія здійснилася – став студентом музично–педагогічного факультету Дрогобицького педінституту. Доля склалася так, що навчався разом з Марією Шалайкевич, яка мала величезні вокальні задатки. Саме Іван запропонував Михайлові придивитися до неї, щоб узяти її солісткою відомого в той час трускавецького вар’єте при Львівському ОМА – об’єднанні музичних ансамблів, яким керував брат. Так Михайло, Марія та Іван уперше зібралися разом в одному колективі.
Проте Іванові хотілося вчитися й надалі. Він займався у Миколи Копніна, колишнього соліста маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. З 1983 року Іван успішно співав у професійному Прикарпатському ансамблі пісні і танцю України “Верховина”, який пропагував українське мистецтво, зокрема, фольклор Прикарпаття.
Колектив заснували при Дрогобицькій філармонії навесні 1946 року на базі
Бойківської чоловічої капели. Гастрольні стежини соліста “Верховини” Івана Мацялка пролягли багатьма містами колишньої країни, виступав на найбільших гастрольних майданчиках. І неодмінно – з рідною піснею. Варто сказати, що свою творчу діяльність у “Верховині” починали такі відомі митці, як соліст Віденської опери Андрій Шкурган, соліст Львівської опери Ігор Кушплер, поет-пісняр Мирослав Воньо, композитор Олексій Сердюк (два останніх – автори українських шлягерів “Чарівна бойківчанка” і “Вінок з барвінку”).
“Соколи” підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим”
Ідея створення “Соколів” визрівала давно, але поштовхом до народження гурту на хвилі українського національного відродження були слова матусі братів Мацялків, які вона перед смертю нашептала Михайлові: “Настала твоя пора”. У січні 1990 року Іван разом з Михайлом, Марією Шалайкевич та Ярославом Дубом був одним із співзасновників музичного гурту.
З “Соколами” Іван Мацялко першим у державі реанімував пісні Українських січових стрільців і воїнів УПА, надав їм державної ваги. Як і колись, тепер вони звучать з Іванового голосу. І так буде завжди. Брати Мацялки (Михайло був керівником і натхненником колективу) і Марія Шалайкевич несли в народ добру і вічну пісню якраз в той час, коли в зародку національної демократії видавалося, що сатанинські і бузувірські ритми назавжди заполонять душі української молоді. Високопатріотична і високоморальна пісня Івана спочатку звучала в кожній галицькій родині, а потім перелетіла кордони і гордо виконувалася у світах.
“Соколи” підняли і понесли у світи цілий пласт, який був не під силу іншим, – згадує славнозвісний Валерій Маренич. – Кому як не їм, свідомим українцям, які народилися в серці патріотичного краю з незабутніми піснями Українського січового стрілецтва та Української повстанської армії, було нести у світи їх духовну красу! Тембр голосу Івана, його впізнаваність стали візиткою гурту. Це були пісні для мільйонів українців – невинно убієнних і нині сущих в Україні, Америці, Канаді, Австралії, Сибіру, всюди… Іванова диво-подача, чиста, як джерельна вода, без фальшу, щиро лилася з нього. Настала їхня пора – ера “Соколів”.
Голос Івана Мацялка добре знали і любили там, де жили українці. Ансамбль з Дрогобича збирав аншлаги на стадіонах та в найбільших концертних залах країни. Їх чекали у США, Канаді, Англії, Аргентині…
“Такі співаки, як Іван, народжуються в Україні не кожного року, – констатує Михайло Мацялко. – Він мав своє призначення на землі, як і свій хрест. Йому вдалося реалізуватися на всі сто відсотків. Усі заспіване пасувало його душі, його серцю. Так, як Іванові личила вишиванка в “Соколах” до тих пісень Українських січових стрільців та УПА, навіть складно назвати ще когось подібного в українській естраді”.
“Весь прекрасний край наш рідний – Все це дари Божі”
“Дари Божі” – перша пісня, музику до якої 1990 року написала Марія Шалайкевич. Вона стала і першою авторською піснею “Соколів”, вона була, є і буде центровою, головною піснею самобутнього українського гурту. Треба віддати належне й Марії, яка не відважилася сама виспівати свій первісток, а віддала Іванові. Їй видавалося, що він це зробить краще. Та й величезна дяка Михайлові Мацялку, який знайшов вірша в одному з американських дитячих діаспорівських журналів. На жаль, авторства не було вказано. Так залишилося й досі – автор невідомий. А яка пісня! Вічна!
Знай, дитино, що земля та, і все, що нам треба:
І вода, і гай, і поле – все нам дане з неба.
Сині гори, темні бори і левади гожі,
Весь прекрасний край наш рідний –
Все це дари Божі.
Сині гори, темні бори і левади гожі,
Весь прекрасний край наш рідний –
Все це дари Божі.
Після п’ятирічної роботи у “Соколах” співак з 1995 року вважав себе тернополянином. “Життя так склалося, що мені довелося залишити Дрогобич і шукати своєї долі, – оповідав про переміни Іван. – Артист їде туди, де його люблять. Тернопіль мені завжди подобався, як місто, так і його люди”. Мешкав у готелі “Текстерно”, тодішній директор бавовняно-прядильного комбінату безкоштовно надав усі умови для репетицій у палаці культури “Текстильник”, де Іван мріяв створити культурно-мистецький центр “Дві зорі”, який би займався з обдарованими дітьми, талановитою молоддю, проведенням фестивалів і організацією концертів.
Популярний і улюблений артист залюбки прогулювався Тернополем без будь-яких натяків на зірковість і славу, розмовляв з кожним, хто виявляв бажання з ним поспілкуватися чи взяти автограф. Упродовж чотирьох років на різних концертах і фестивалях поруч з його прізвищем звучала назва міста, в якому завжди жило багато прихильників його таланту.
Артист часто обпікався у стосунках з людьми. Але проходив якийсь час – знову починав вірити. Друзів не зраджував ніколи. Таким залишався завжди: простим, комунікабельним, швидко йшов на контакт. У Тернополі з’явилося багато вірних друзів, які разом з Іваном виступали однією командою. Та й сам в ті часи зізнавався, що “грає за команду Тернополя”.
Навіть у часи, коли більшість концертів в Україні проходила під сумнозвісні фонограми, Іван ухитрявся мати власний супровід, свій колектив. Мріяв про власний оркестр, балет… Але все впиралося в кошти, та й вартість квитка ставала б недосяжною для його глядача. Перед кожним концертом артист відчував постійне хвилювання, перед виходом обов’язково мусив перехреститися, щоб створити відповідний захист. Характерною рисою залишався критичний підхід та постійна невдоволеність до своєї роботи і її результатів. Не раз згадував Іван свого колегу Назарія Яремчука, смертельно хворий буковинець не міг фальшивити ніколи, співав тільки наживо.
“Чи не на кожному концерті відчуваю закохані та замріяні погляди, і це нормально. Глядач повинен любити артиста, – стверджував Іван. – Коли співаю, у зал дивлюся поверх очей. Не раз переконувався, що в очі з іскорками небезпечно дивитися. У мене були моменти, коли й сам задивлявся, забував слова. Доводилося вибачатися…”
“Відійшов, як великий мученик”
1998 року співак перебирається до Львова, купує квартиру, одружується з акторкою Львівського театру імені Марії Заньковецької Валентиною Бондар (шлюб молодята братимуть у Ватикані, а благословення дасть сам Папа Римський Іван Павло ІІ). 1 лютого 1999 року народилася донечка, назвав на честь своєї мами – Ганнуся. Від радості записуються гарні пісні, Іван гастролює і виступає зі своїм ансамблем “Перевесло”, його чекають всюди. Усе ніби добре…
… Львів давно не був таким багатолюдним і таким тривожно сумним, як 30 травня 2000 року. Жорстоке і підле замовне політичне вбивство москальськими черевиками лежачого, в голову, у Львові на проспекті Тараса Шевченка композитора Ігоря Білозіра для Івана було не тільки втратою рідної людини. Настав найвищий час зрозуміти: ми не є нацменшиною у рідній домівці! І доволі віддавати на глум чужинцям та їх холуям нашу честь, нашу гідність, нашу волю!
“Колись українські герої клали свої голови за нашу незалежність під час воєн, але, як виявилося, ця боротьба триває й досі, у мирні бойовиська, – зазначав Іван. – Її жертвою став наш світоч Ігор Білозір. Це для нас велика наука, щоб боронити рідне від зазіхань чужинців, від наших споконвічних ворогів–москалів. Мусимо забути про чвари і об’єднатися, щоб дати відсіч тому, що коїться не тільки в нас, у Львові, але й у всій державі”…
Після медичних обстежень у вересні 2006 року співак уперше почув вбивче слово “рак”!
1 січня 2007 року в рідних Батятичах помер найстарший з братів Мацялків Василь. Непоправна втрата підкосила наймолодшого ще більше.
За тиждень до смерті Івана Мацялки відправили Ганнусю на тиждень відпочити (восьмирічна розумниця-донечка не відходила від ненька, при першому проханні була безвідмовною в усьому) в літній табір, у Борщівський район.
28 липня 2007 року у Львові у своєму помешканні, що на вулиці Сагайдачного 9, о 2 годині 20 хвилин на 53 році життя у розквіті життєвих і творчих сил після важкої невиліковної хвороби Івана не стало.
Він відійшов, як великий мученик. В останню дорогу прийшли провести найвірніші друзі і ті, хто так любив співака, його незабутній голос, його милі та задушевні пісні.
Іван любив і жив для України. Здається, що хотів зовсім небагато: щоб звучала українська пісня. Умів прощати. Не тримав зла й образ ні на кого. Завжди критично оцінював результати своєї роботи. А зробив багато!
Без віри в Бога, без доброти та милосердя себе не уявляв. Жив, творив, любив, боровся за Україну та українську пісню. І за неї згорів.
“Здається, поруч угорі, А стрітися не можем…”
– Іван був близький мені духом. Не було такого, щоб він приїхав у Київ і ми не зустрілися, – зазначає Вадим Крищенко. – У пісні й слові Іван був справжнім українським патріотом, Митцем з великої літери, поборником української духовності, активним борцем за нашу незалежність. І, певно, не могло бути по-іншому, адже виріс у Галичині, у родині, яка була гірко покарана совєтським режимом за так званий “український буржуазний націоналізм”. Разом записали чимало пісенних творів. Він був моральним авторитетом у нашій естрадній родині. Де тільки знаходив ті срібні барви в голосі, оригінальність у жестах, коли виконував народні пісні, Пісні УПА і січових стрільців! Запрошував його на всі свої авторські вечори, які відбувалися в палаці “Україна”, і його виступи завжди були обрамлені шквалом оплесків.
Я відчував, що так, як він заспіває, так ніхто не зможе. Нашою родзинкою стала “Дві зорі”. Спочатку був народжений вірш, дав його Остапові Гавришу. Артист став співавтором цієї пісні, вражав його накладений голос у приспіві. Кожен раз, коли її слухаю, чую, як мурашки пробігають по тілу. Пробував дати її іншим виконавцям, але навіть наблизитися за глибиною звучання до Івана нікому не вдалося.
Уже зів’яли білі квіти осені,
Уже верба схилилася до сну.
Але по стежці споминів і досі ми
Шукаємо усе свою весну.
Уже птахи курликнули із вирію
І щезнули у сірій далині.
Тоді чому до цього часу вірю я,
Що ти іще зустрінешся мені?
З тобою ми, як дві зорі, –
Високі і тривожні.
Здається, поруч угорі,
А стрітися не можем…
Приспів з цієї пісні викарбований на пам’ятникові Іванові Мацялку на Личаківському цвинтарі у Львові. І ці слова говорять про ставлення артиста не тільки до жінки, а й до рідної української пісні, до України.
Публікацію взято зі сайту Ukrainianpeople
