Сирко Андрій Володимирович
Сирко Андрій Володимирович
Солдат
01.02.1993 - 14.03.2022
Андрій Володимирович Сирко - водій – слюсар відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки взводу технічного забезпечення 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила м. Яворів.
Народився 01 лютого 1993 року в с. Стрептів Кам’янка-Бузького району (тепер Львівський район) Львівської області.
Андрій народився в звичайній сільській родині. Батьки Володимир та Марія виховали двоє синів. Андрій був молодший.
01 вересня 1999 року був зарахований в перший клас Стрептівської загальноосвітньої школи. Закінчив школу в 2008 році. Після закінчення школи навчався у вищому професійному училищі № 71 м. Кам’янка-Бузька.
Проходив військову службу у лавах ЗСУ, служив у 703-му полку оперативного забезпечення (військова частина А 3817 м.Самбір).
В серпні 2014 року, 21-річному Андрію вручили повістку, він без вагань став на захист Батьківщини. Протягом 2014-2015 років брав участь в АТО на сході України.
В 2016 році Андрій одружився, в цьому ж році в нього народився син.
Працював монтером колії у виробничому підрозділі «Кам’янка-Бузька дистанція колії» філії «Львівська залізниця».
З 24 лютого 2022 року Сирко Андрій добровольцем став на захист нашої країни в найгарячіших точках.
14 березня 2022 року загинув внаслідок бойового зіткнення та масованого артилерійського обстрілу поблизу міста Лиман Краматорського району Донецької області.
25 березня 2022 року похований на кладовищі в рідному селі Стрептів Львівського району Львівської області.
Посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня, присвоєно Почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Хрест Хоробрих» (посмертно).
У воїна залишилася дружина, син, батьки та брат.
Додаткові джерела:
Зі спогадів батьків і дружини: «Здається, ніби ще вчора Андрійко бігав маленький по хаті, сміявся, веселився, а сьогодні ми вже згадуємо про нього, як про нашого Героя. Андрій був душею компанії, завжди вмів підтримати, розрадити, розвеселити. Він завжди був за справедливість.
Ось і в 2014 році Андрій пішов добровольцем, щоб захищати свою країну. Згодом повернувся до звичайного життя, одружився, став батьком. Він дуже любив свою сім’ю, піклувався про батьків і особливо про бабусю. Синочок був його розрадою, щастям, потіхою.
У 2022 році Андрій знову, не роздумуючи, пішов захищати свою сім’ю, свій дім, свій народ, свою країну від окупанта. Він стояв до кінця. Завдяки Андрієві врятувались дуже багато людей, дітей. Він не відступив. Але…. Зараз він став нашим Ангелом- охоронцем. Важко усвідомити, що він більше не повернеться, не скаже : «Привіт, мам!», «Привіт, кохана!», «Привіт, синочку!». Ми ніколи його не забудемо, він назавжди в наших серцях. Пам’ятаємо!!! (батьки, брат, дружина, син)."
Зі спогадів першої вчительки: «Андрійко був звичайним, скромним і завжди усміхненим сільським хлопчиною. Своєю добротою, щирістю і дружелюбністю він неначе магнітом притягував до себе однокласників. Любив спорт, гарно співав, а ще дуже любив свою родину. Бабуся Анеля вечорами розповідала внукові, як на собі відчула принади руського міра в далекому Сибіру. І цим прививала Андрійкові любов до рідної неньки України і ненависть до ворогів. Хлопець виріс надзвичайно цілеспрямованим, справжнім патріотом України.
Життя прожити можна тільки раз.
Те, що минуло, вже не повторити.
Пішов у вічність молодий солдат,
Та в нашій пам’яті він завжди буде жити!
Вічна пам’ять тобі, Герою!»
