Рудник Микола Андрійович
Рудник Микола Андрійович
сержант
28.04.1965 - 04.02.2019
Микола Андрійович Рудник - військовослужбовець Збройних сил України, перебував на посаді головного сержанта взводу 8-ї окремої автомобільної санітарної роти.
Народився 28 квітня 1965 року у с.Батятичі Кам'янка-Бузького району (тепер Львівський район) Львівської області.
Загинув 4 лютого 2019 р. під час евакуації поранених у м. Покровськ, Донецька область.
Похований 17 вересня 2014 року в місті Кам'янка-Бузька, Львівська область. Місце поховання: м.Львів, Личаківське кладовище, поле почесних поховань № 76.
Вдома залишились брат, сестра, дружина та дві доньки від попередніх шлюбів.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (19.12.2014, посмертно). Нагороду отримала 10 березня 2015 року вдова Сергія.
Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 11, ряд 2, місце 13.
Стаття в процесі створення.
Додаткові джерела:
Книга пам’яті полеглих за Україну
Спогади Ігоря Рудника, брата загиблого: "Микола Рудник, син Андрія і Анни, народився 28 квітня 1965 року у с.Батятичі тодішнього Кам’янка - Бузького району Львівської області у високодуховній сім’ї, котра відкрито, не побоюючись репресій совєтського режиму, пропагувала християнські цінності, зазнаючи через це переслідувань і утисків.
Навчався і отримав середню освіту у Батятицькій середній школі.
Ще малою дитиною був свідком обшуків працівниками КГБ в батьківському домі, чим формувався його майбутній патріотичний світогляд. З дитячих років виділявся серед ровесників особливим потягом до мистецтва, творчості, захоплювався малюванням, історією, пошуком антикварних речей, які люди часто викидали на смітник, не відаючи про їх історичну цінність.
Вже у юнацькому віці, не маючи відповідної фахової підготовки, став художником, скульптором, малював картини на полотні, творив скульптури з глини, гіпсу.
Під час служби в совєтській армії отримав звання старшого сержанта, вдосконалив спортивні і мистецькі навики . Після демобілізації працював на Львівському автобусному заводі «ЛАЗ» художником- оформлювачем. Згодом, за цією ж спеціальністю, трудився на Цукровому заводі в с. Павлів.
У 80-их роках минулого століття, у час патріотичного піднесення, активно долучився до національно- визвольного руху від окупаційної совєтської влади, чим сприяв остаточному розпаду імперії зла – Совєтського Союзу і відновленню Української Державності.
Був лідером серед молоді, прикладом безкомпромісності у боротьбі за Незалежність України, організатором-тренером секцій єдиноборств. Комунікабельний і відкритий, Микола приваблював і захоплював соратників своєю неперевершеною харизмою, енергією боротьби, безкорисливістю чину, надихаючи на численні акції протестів у поваленні сатанинського московського режиму.
Його діяльність не могла не впасти у всюдисуще око КГБ, яке стало ініціатором його звільнення з роботи навіть всупереч добрим, довірливим стосункам із тодішнім директором заводу.
Відтоді запальний юнак повністю віддався боротьбі за Незалежність України.
Микола Рудник став учасником перших з’їздів Народного Руху України, на початку 90-их був очільником охорони Голови Антибільшовицького Блоку Народів славної пам’яті Слави Стецько, разом з нею став засновником організації Конгресу Українських Націоналістів, активно займався вишколом та вихованням молодіжної організації КУН.
Переслідуваний за патріотичний радикалізм криміналом і на той час московським ФСБ «МВС» в Україні, у 1993- 2000 рр. вимушений був переховуватися за кордоном. Після повернення в Україну у 2000 роки, до часу героїчної смерті на фронті сучасної російсько-української війни, неустанно тримав стрій у боротьбі за нашу Незалежність. Координував роботу молодіжної оргнізації КУН, був учасником Помаранчевої Революції, Революції Гідності, співорганізатором «ленінопаду» в Україні, зокрема знесення пам’ятника «лєніну» в 2014 році в Києві, учасником багатьох національно - визвольних акцій в Україні.
Добровольцем пішов у ЗСУ в (АТО)ООС російсько -української війни. З 2017 року служив головним сержантом взводу матеріального забезпечення 8-ї окремої автомобільної медичної роти, м. Покровськ. Загинув від кулі московського снайпера 04.02.2019 р.
Вів майже аскетичне життя, був невимогливим до побуту і байдужим до фінансів. Залишив по собі двох доньок – Олена і Олеся, десятки мистецьких творінь як в Україні, так і за кордоном, котрі творив для людей і громад майже за безцінь.
ЛЮДИНА-ГРОМАДЯНИН, син свого славного українського роду, МИКОЛА РУДНИК, котрий з молоком матері всмоктав безмежну любов до Вітчизни, жив і дихав Україною, з честю виконав Декалог Українського Націоналіста – в час пік загрози Незалежності України, пішов добровольцем на фронт з ворогом та героїчно загинув за неї і залишив по собі світлу і вічну Пам’ять, вдячність нащадків.
Вічна пам'ять і Слава Герою! Пімстимо його загибель перемогою над нашим одвічним ворогом ! Слава Україні! Слава Нації! Смерть ворогам!".
Спогади Ігоря Поломаного, друга загиблого: "Микола Андрійович Рудник уродженець с.Батятичі, що на Львівщині, був членом Конгресу Українських Націоналістів. "Друг Микола завше був людиною з активною життєвою позицією, справжнім патріотом України, за що потерпав у радянські часи, змушений тривалий час переховуватися за кордоном.
Засновував Народний Рух і Просвіту, Тризуб, був членом – засновником Конгресу Українських Націоналістів, активним учасником Майданів, сотником варти КУНу, мудрим наставником молодих націоналістів. Мав непересічний хист скульптора, був залюбленим у рідне слово, віршував, був чудовим спортсменом. Він завжди чуйно ставився до людей, допомагав друзям, хоч ніколи не мав статків, бо душа його, щира і відкрита, належала Україні. Без роздумів добровольцем вирушив на Схід захищати Батьківщину. Лежав у Львові у госпіталі, пережив три операції – і знову повернувся до бойових побратимів».
