Шпирка Петро Іванович
Шпирка Петро Іванович
старший солдат
11.06.1976 - 27.10.2024
Петро Іванович Шпирка - механік-водій 3-го евакуаційного відділення 3-го евакуаційного взводу евакуаційної роти ремонтно-відновлювального батальйону військової частини А 4699 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура».
Петро народився 11 червня 1976 в селі Стрептів колишнього Кам’янка-Бузького району (зараз Львівський) Львівської області, в багатодітній сім’ї. Батьки Іван і Софія Чопко виховали четверо дітей. Двоє синів - Петро і Віктор стали на захист Батьківщини.
У 1991 році Петро закінчив Стрептівську восьмирічну школу. Далі здобував освіту в Кам’янка-Бузькому Вищому професійному училищі №71.
1994-1996 рр. - проходив строкову військову службу.
В 2000 році одружився. В 2001 році в їхній сім’ї народився син Назар, а через 11 років народилась донька Наталія. Петро був хорошим батьком, люблячим чоловіком, добрим сім’янином, хорошим господарем, мав багато друзів.
Влітку 2015 року був мобілізований до лав ЗСУ, служив у в/ч А4680 24-ї ОМБр, брав участь в антитерористичній операції на сході України. В 2016 році був демобілізований. Отримав посвідчення Учасника бойових дій. Вернувся до звичного життя, працював, забезпечував сім’ю, виховував дітей.
24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного військового вторгнення росії знову мобілізувався до лав ЗСУ в/ч А2595. У складі 47 - ї ОМБр воював на Донецькому та Сумському напрямках – займався евакуацією техніки з поля бою та її ремонтом.
01 жовтня та 11 жовтня 2024 року за зразкове виконання військового обов’язку, високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії рф проти України, старший солдат Шпирка Петро неодноразово був нагороджений Грамотами командиром 47 ОМБр «Маґура».
27 жовтня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в районі н.п. Яблунівка Сумської області.
02 листопада 2024 року похований на кладовищі с.Стрептів Львівського району Львівської області.
Залишилися дружина, син та донька, батьки, брат і дві сестри.
Зі спогадів дружини: «27 жовтня, в неділю зранку Петро подзвонив і сказав, що ввечері їде на бойове завдання, і день-два його не буде на зв’язку, щоб я не хвилювалася. Ввечері з ним зв'язку вже не було. Наступні два дні ми намагалися зв’язатися з ним, чекали від нього дзвінка, але зв’язку і надалі не було. 29 жовтня 2024 року, у вівторок, мені сповістили про те, що мій чоловік Петро загинув.
Серце розривалось від болю. Я не хотіла чути ці слова, не хотіла в це вірити і не хотіла сприймати цю страшну звістку. А ще важче було сказати про це дітям.
Рідний, не вірю, що втратила тебе. Стільки всього повинно було бути попереду. Але ти віддав своє життя за на наше мирне небо.»
Зі спогадів односельчан: «Петро був розумний, працьовитий, дбав про добробут своєї родини, вчив сина бути доброю людиною, дуже любив свою доньку, завжди приходив на допомогу батькам, був майстром на всі руки.
Петро мав великі плани на майбутнє: піклуватися про дружину, підтримувати сина, вивчити доньку, дати дітям все необхідне в житті.
У нашій пам’яті він завжди залишиться доброю, чуйною, уважною, позитивною, веселою, доброзичливою людиною.
Вічна пам’ять Герою!»
